Автор: Лариса ГРОМАДСЬКА

№10 від 20.03.2015

Силою духу і незмінною жіночністю вирізняється Герой Соціалістичної Праці, почесний громадянин с. Вороньків Бориспільського району Софія Вербицька. 77-річна жінка напрочуд молода душею, має гарну фізичну форму, займається громадською роботою. І хоча життя у неї було нелегким, вона не розучилася радіти.

Герої неіснуючої країни 

Звання Героя Соціалістичної Праці Софія Вербицька отримала ще 1966 р. «Тоді у шані були люди робітничих професій, які були локомотивом виробництва, рушійною силою і зразком для інших, — говорить вона. —  Зараз із 256 Героїв України лише один представник робітничого класу — шахтар із Донецької області. Герої праці, які отримали нагороди у країні, якої вже не існує, відчувають себе забутими.» Героїв Соціалістичної Праці не прирівняли ні до Героїв України, ні до Героїв Радянського Союзу. Якщо у перші роки незалежності вони мали пільги (не сплачували за комунпослуги, отримували путівки на оздоровлення), то тепер немає і цього. Та навіть пенсії у них, людей, які мають 40-60 років стажу, свого часу врізали до мінімальних з 40-відсотковою доплатою за особливі заслуги. За клопотанням Софії Вербицької, Героїв праці прирівняли до держслужбовців 16 рангу, але зробили такі складні розрахунки, що не розібратися. Сама ж героїня із 50-літнім трудовим стажем отримує 2300 гривень пенсії. 

Дитинство сироти 

Життя Софія Степанівна прожила нелегке. Хоча розповідає про все з гумором. 1942 року на війні загинув батько, а 1947 від голоду померла мати. Залишилося четверо дітей-сиріт, яких доглядала тітка. У її пам’яті воскресають страшні картини окупації: підпалена німцями хата, піч під відкритим небом, життя у землянці… Але вона з любов’ю пригадує рідне село Вороньків, дитинство на березі річки Ікви, де в 7 років пасла козу, а в 9 уже обробляла разом із двома сестрами 60 соток городу. Згадує, що вся родина любила співати… Каже, після виснажливої праці на городі читала при каганці, бо електрична лампочка у Воронькові з’явилася лише у 1950 р. «Книжка дає більше знань, ніж телебачення. Читання збагачує, примушує людину думати. Читайте якнайбільше», — радить жінка. 

До речі, у музеї літератури рідного краю Вороньківської ЗОШ є стенд, присвячений вороньківцю-шістдесятнику Борису Мамайсру. З’ясувалося, він — однокласник Вербицької, у шкільні роки був закоханий у неї, присвячував їй вірші.

«Творчість — це багатство»

Саме так вважає героїня. Її трудова стежина розпочалася із шахти на Донеччині. У 18 років разом із своєю подругою Ольгою Черкуновою відгукнулася на заклик розбудовувати копальні Донбасу. Дівчина працювала на рівні з чоловіками: майже 3 роки з підземелля, де постійно тече вода, подавала на гора вугілля. Доводилося підважувати і ставити на рейки вагони, навантажені до трьох тонн, а на чергову зміну одягати мокрий одяг, який не встигав висихати…

1958 року, коли жінкам заборонили працювати на шахті, Вербицька повернулася на Київщину. Її подруга запропонувала піти на столичний комбінат «Хімволокно». У порівнянні з шахтою, каже, там було, як у раю. Завзята дівчина відмовилася від навчання і пішла ученицею на підприємство.

«Я намагалася бачити радість у праці, чути музику. Роботу крутильниці я порівняла з грою на арфі, — розповідає Софія Степанівна. — Мені хотілося зробити більше, якісніше і швидше. «Ниточко, не рвися, мені ж треба план дати!» — благала я.

Вона дорожила роботою, навчалася у технікумі легкої промисловості, потім в інституті, була серед перших, хто виконав семирічку достроково. Самовіддано працювала, не вважаючи це подвигом. «Ми не чекали нагород і подяк. Просто працювали від душі, для звеличення країни. Але коли я вже стала Героєм Соціалістичної Праці, то зрозуміла — на мене дивляться, як на зразок, я не маю права не виправдати сподівань.»

Вона була одна з депутатів ВР УРСР, яка говорила українською. Навіть на партійних зборах, з парламентської трибуни, у присутності високих чинів… 

Секрети молодості

Чоловік Софії Вербицької Іван Новіков — росіянин, вчений-хімік. Упродовж майже 40 років вони живуть разом, але кожен розмовляє рідною мовою. І це ніяк не вплинуло на їхні сімейні стосунки.

«Я відчуваю себе на 18 років, — говорить із щирою посмішкою мудра жінка. — Щоранку ми з чоловіком робимо зарядку. По декілька разів на день цілуємося і обіймаємося! З радістю йдемо по життю!»

У свої поважні літа вони з чоловіком не приховують від стороннього ока закоханих поглядів, як у юності, дарують одне одному компліменти, і тримаються за руки. Саме тому вогник їхньої любові не згас за багато літ, прожитих разом. Софія Вербицька енергійна і завзята, продовжує займатися громадською роботою і рукоділлям. Про таких кажуть: «Світиться від щастя».

— Щоб досягти успіху, треба бути цілеспрямованим і відповідальним. Для мене завжди на першому місці були доброта, честь і совість. Важливо любити свою державу, свій край, рідне село чи місто.