Надія Гриценко: «Не можна зраджувати рідній мові»

Автор: Лариса ГРОМАДСЬКА
№5 від 12.02.2016

Надія Іванівна Гриценко народилася і виросла у селі Вороньків Бориспільського району. Все життя працює у рідній Вороньківській школі вчителем української мови та літератури. Має 40 років педагогічного стажу. Створила у школі музей театру, Світлицю рідної мови, музей літератури рідного краю. Брала активну участь у створенні музеїв історії школи та етнографічного. 1992 р. організувала шкільний театр «Барвінок», а 2005 — літературно-мистецький клуб «Дивограй», де відбуваються виставки, презентації та зустрічі з цікавими і відомими людьми. Заслужений вчитель України (2007 р.). Заміжня, має дорослих доньку і сина, а також онучку.

— Надіє Іванівно, хто вплинув на Ваш вибір професії?

— Поштовх дала Ольга Макарівна Сніжко, яка викладала у мене українську мову та літературу у старших класах. Галина Олександрівна Бойко, яка вчила мене у середніх класах, дала мені основи мови.

З теплотою я згадую Миколу Володимировича Кривенка, тодішнього директора Вороньківської школи. На третьому курсі навчання мені дозволили викладати українську мову і літературу. Я вдячна йому за те, що мені дали сильні класи. Микола Володимирович сказав, що людина тільки починає, то нехай вона спробує свої сили з хорошими дітьми, щоб вона не розчарувалася, щоб у неї не було відрази до педагогічної праці. І мені, дійсно, попалися хороші діти. З ними їздили на екскурсії до Києва у музеї і театр. Ми залишилися друзями і до цього часу.

— Як Ви ставитеся до другої державної мови? Чи впливає ситуація з поширенням російської мови на дестабілізацію в Україні?

— Я переконана, що другої державної мови у нашій державі не повинно бути. Нещодавно я два тижні провела у Києві, гляділа онуку. Часто була у парку, де гуляють молоді мами з дітками. І зустріла одну-єдину україномовну молоду сім’ю: батько і мати спілкувалися із своїми двома дітьми українською. Дуже боляче спостерігати: суцільна російська мова! Говорити про те, що Київ — україномовне місто, не можна. Це в окремих колах ми можемо почути українську мову. Минає 25 рік проголошення незалежності України, але я не бачу змін…

Якщо людина є патріотом, якщо у неї є хоч частинка любові до України, то вона вивчить українську мову. А оце підігравання, яке розпочалося після подій на Донбасі? Ми почали підігравати сепаратистам. Один ведучий говорить українською, другий — російською. Іде відбір на «Євробачення» — всі говорять російською мовою, окрім Руслани. Але ж це Україна! Чому російська мова, тим паче зараз, коли йде війна?!

Минулої осені я повезла свій 11 клас на День відкритих дверей у Національний університет культури Поплавського. Нас заводять в одну аудиторію, розповідають нам про факультети російською. У другу, третю — знову російською. Я не витримала і зробила зауваження, що у мене україномовні діти, ми приїхали в український національний університет, то чи почуємо ми українську мову? І нам почали далі розповідати українською…

Як би я не прищеплювала дітям любов до рідної мови, як би я не переконувала їх, що своєї мови не можна зрікатися, а навпаки, треба гордитися нею, сьогодні складно вистояти. Не всі мають таку силу волі, щоб, потрапивши у таке середовище, коли викладачі навчальних закладів говорять російською, зуміти вистояти і не зламатися. Але все ж є учні, які гордяться рідною мовою. Багатьох учнів вдалося переконати, що потрібно боротися за чистоту мови: вони виправляють один одного, виправляють і мене. Я щаслива, що мені вдалося виховати у доньки і сина любов до рідної мови. І тільки тоді, коли заговорять українською мовою наші актори, відомі спортсмени, Уряд і Верховна Рада, нам буде легше переконати дітей у тому, що рідної мови ми не можемо зректися, інакше ми зникнемо як народ. Тому я вважаю двомовність підіграванням. Якщо за часів Януковича відкрито говорилося про дві державні мови, то зараз російська мова просувається приховано.

— Чи потрібно вчителю, зокрема викладачу української мови та літератури, знати історію України? 

— Історію України повинна знати кожна освічена людина, яка живе в нашій державі, незалежно від професії. Олександр Довженко у кіноповісті «Україна в огні» в уста німецького барона Фон Крауза вкладає слова про те, що українці — це народ, який не вивчає своєї історії. Це було за комуністичного режиму, коли історія України не викладалася. Ми знали усі династії російських царів, усі повстання у Росії, біографію Катерини ІІ і Петра І, але ми не чули про гетьманів України. На жаль, ми і зараз більше знаємо історію Давнього Риму і Греції, аніж багату прадавню історію свого народу. Тож, якщо людина вважає себе освіченою, то вона повинна знати історію, а тим більше вчитель. Чи можна дитині дати те, чого ти сам не знаєш? Якщо вчитель сам не патріот, то він ніколи не виховає патріота. Тим більше у такий час, коли держава не сприяє вихованню патріотизму, — все залишається на совісті вчителів. Якщо вчитель — патріот і прагне виховати патріота, то і всупереч програмам він буде доносити дітям те, що вони мають знати про свою країну. А література та історія — предмети, які тісно між собою пов’язані.

— Ми знаємо добре не лише історію, а й міфологію інших народів. Але українська казка, яка багата на символіку, де закладена культура нашого народу, звичаї, яка навчає нас жити, виховує, не вивчається як міф…

— У такому розрізі, на жаль, казка не вивчається у школі… Мені ще болить те, що у школі не викладається народознавство. Цей предмет вивчався на початку 90-х років. Діти вивчали культуру, прадавні звичаї свого народу, фольклор, проводилися позакласні заходи. І головне — дітям було цікаво. Потім народознавство як предмет зняли, але класні керівники проводили виховні години народознавчого характеру. Зараз відійшли і від цього. Однак і цей важливий предмет треба повернути у школу. Або хоча б продумати якось систему позакласної роботи, щоб учні знайомилися з українською культурою, традиціями, звичаями.

— Чи є у Вас час для самоосвіти, розвитку? Що любите читати, окрім програмних творів?

— Вчитель зобов’язаний займатися саморозвитком. Він не може 

стояти на місці. Я вважаю, що який би предмет він не викладав, але не читати художньої літератури і не цікавитися подіями, які відбуваються, не цікавитися історією, не можна. Вчитель є не тільки викладачем певного предмету, але й наставником, адже він учить дитину жити.

Люблю читати сучасну літературу: Марію Матіос, Романа Іваничука, Ірен Роздобудько, Андруховича, Жадана... Одних авторів я читаю для душі, а інших, щоб побачити, чому їх перекладають іншими мовами; що ми, українці, презентуємо Європі. 

Дуже люблю театр. Завжди прагну залучити до театру учнів, кожен свій клас я намагаюся повезти у професійний театр. Саме тому я багато років веду у школі драматичний гурток.

Люблю бувати у музеях, на презентаціях, цікавих вечорах, спілкуватися з авторами. І сама люблю проводити презентації книг і зустрічі з цікавими людьми.

Досить добре освоїла комп’ютер. Адже це один з елементів самоосвіти. Інтернет допомагає мені у підготовці до уроків. Я на уроках використовую відеоматеріали, додаткову інформацію…

— Чим ще захоплюєтеся?

— Я дуже люблю співати. Бувало, ми з подругами йшли до школи і назад, а це три кілометри, бо ми всі жили в Романкові (так називається куток у Воронькові), — і завжди співали. Ми співали українські народні пісні. Тоді ми, як і наші батьки, знали і співали багато народних пісень. Дуже любили пісні «В кінці греблі шумлять верби» і «Ой, ти грушко моя кучерявая».

Все своє життя я захоплювалася українською літературою. Це був мій улюблений предмет у школі. Ученицею писала вірші, хоча невеликі нариси про людей, своїх однокласників у мене виходили краще. Два з них були надруковані у газеті «Трудова слава». Мої роботи займали призові місця на конкурсах. Захоплення літературою і намагання самому щось творити у мене було ще із школи. Тому, закінчуючи заклад, я чітко знала, що буду вчителем української мови і літератури.

Люблю вишивати. Почала цим захоплюватися декілька років тому. Вишила два портрети Тараса Шевченка. У мене є мета — вишити серію картин «Квіти України». Думаю, що поки людина має мрію, точніше мету, — доти є сили і бажання щось творити. Бо жити без мети нудно і нецікаво. Коли людина прокидається вранці і думає, що їй сьогодні робити — це не цікаво. А коли лягає ввечері спати і вже знає, що вона завтра буде робити, то це цікаво. І якщо у мене випадає хоч вільна хвилиночка, то я сідаю вишивати. Я вже вишила мальви, маки, ромашки, волошки, троянди, іриси. Завжди хотілося намалювати квіти, але я не художник. Тому вирішила їх вишити. А ще я дуже люблю вирощувати квіти на своїй присадибній ділянці.

Люблю в’язати, створювати моделі, а не копіювати. Я люблю творити. Тому й жодного сценарію уроку, свята, позакласного заходу чи вечора я не скопіювала, а завжди створювала сама.

Дуже люблю подорожувати, залучаю і учнів до мандрівок Україною. За останні 10 років ми з дітьми побували у Львові, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Яремчі, Севастополі, Одесі… Відвідали багато цікавих місць у Києві.

Мені подобаються люди, які, окрім основної роботи, мають ще якісь захоплення. Я коли набираю 5 клас, то проводжу виховну годину, де учні розповідають про свої захоплення і своїх батьків. Прикро, що часто ні діти, ні батьки не мають захоплень. А бувало дитина пише про захоплення батька, що він любить лежати на дивані і клацати пультом. Про захоплення матері дехто пише, що любить дивитися серіали. Що такі батьки можуть прищепити дитині? Що вони її навчать? Сьогодні з появою комп’ютерних ігор діти значно менше захоплюються декоративно-прикладним мистецтвом, музикою чи спортом.  

— Що Ви найбільше цінуєте у людях?

— Найбільше ціную щирість. Дуже не люблю, коли людина лукавить. Якщо навіть погляди людини не сходяться з моїми, але вона говорить про це відкрито, то я поважаю таку людину. 

— Яке Ваше життєве кредо?

— Я вважаю, що якщо ти робиш добро, то воно тобі повертається сторицею.

— Чи вдається сьогодні залучити дітей до читання літератури, до вивчення рідної мови?

— Звичайно, не можна сказати, що всі учні захоплюються літературою чи мовою. Але достатньо багато учнів, яких цікавить література, вони обговорюють книжки, беруть участь у дискусіях. Можливо, читають через те, що потрібно складати іспити з мови та літератури. 

— Чи є випускники, якими Ви пишаєтеся?

— Є імена учнів, якими я справді горджуся. Зокрема, це художник Володимир Піскунов. За його ескізом ми оформили Світлицю рідної мови. Це і Марія Дяченко, яка викладає в Лінгвістичному університеті арабську мову навіть своєму ректорові. Марія ще у 5 класі писала вірші про українську мову, які у мене зберігаються і до цього часу. Гордитися можна не обов’язково випускниками, які стали відомими. Мені приємно, що мої колишні учні, які грали у шкільному театрі «Барвінок», привели до мене своїх дітей, що мої випускники із задоволенням грають на сцені разом з учнями. Я щиро радію, коли зустрічаю своїх учнів і чую від них прекрасну українську мову. Я задоволена тим, що хоч когось з дітей змогла переконати у тому, що не можна зраджувати рідній мові, що треба боротися за її чистоту.